Розум і душа

Пригадую давніх років чудеса

І в серці дитячому спалах:

Я плакав тому, що на мене краса

Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні —

Та вмить

Їй щось повеліло вмирати.

Здавалося, небо ось-ось загримить

Суворим засудженням страти.

Тим часом на чорному тлі рукава

Така ж нерозгадане гарна —

Як розум, як диво! —

З’явилась нова

Маленька істота захмарна.

Невдовзі її умертвила сльота,

А пам’ять спустошила звичка.

Та нині сніжинка згадалась — ота,

Неначе молодша сестричка.

Можливо, що нині дороги сплелись

І долі схрестились не марно:

Нас разом із нею гойдала колись

Вогненна колиска захмарна.

А потім за чергою літо й зима

У зорянім тісті місили:

Є розум у мене,

У неї — нема,

Та все ж ми від спільної сили.

…Прекрасні й потворні сліди залиша

Наш розум — діяльний недрема.

Та є ще, крім розуму, вічна душа —

Субстанція вища,

Окрема.

Хай ментор знервовано нігті куса,

Шукає статечної пози.

Та в мить, коли нас потрясає краса —

Не розум викрешує сльози.

В часи, коли дух понад зорі злетів,

Людина збагнути повинна,

Що розум з’явився із гами чуттів —

Він тільки чуттєва поверхня світів.

Душа —

Їхня сутність глибинна.

05.03.1979