Рудименти пам’яті

Підстав аж забагато, щоб радіть:

сріблястий берег, муром небо-море,

та в сплесках хвиль печальну чую мідь

і бачу попіл на вітрах прозорих…

Ушкоджений, напевне, слух і зір,

пошукуєш в печалях осолоду?

— Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір,

бо сам сльозам цю воду уподобив…

Всередину зіниці обернув,

бо ж боляче на розкіш цю дивиться,

і бачиш досі на столі труну,

в причілок стука птиця-віщівниця…

Усі веселощі лягли, немов у спрят,

втягла у горло спів свій комишанка,

і сліпить сонце, щоб не бачив втрат,

спрозорюючи пам’ять, наче склянку.

Навіщо зосередженість зіниць,

і пам’ять ця чіпка тобі навіщо?

Заплющиш очі — зразу гурт черниць,

як мул крізь пальці, проступає з тріщин…

Невільник ти, невільник, хоч гадав,

хоч думав, що забув усі скорботи,

та про журу нагадує вода,

що сіллю тонко осідає в роті…

Життя твоє, затруєне колись,

очиститись не може і подосі.

Стань прямолиць і в себе не дивись;

співає хвиля, чуєш, чи голосить…

***