Рука

Тільки й видно було, що руку,

а за нею не розпізнати імені,

ані змісту очей, ані жодного звуку.

Тільки широка долоня, ширша за світ.

Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу.

О руко!

Няньчиш вогонь, запліднюєш землю

і кладеш камінь на межі з холодом,

благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір,

вперед простерта — іде… іде… дорога…

Піднята вгору — то спрага неба,

і зшивається очерет, щоб падать на землю,

і підноситься вежа, щоб далеко глянуть з-під руки.

За небом — небо, за обрієм — обрій,

а внизу — джерела,

ось тут — рука лягає на землю: насіння,

ось тут — це оселя, криниця, нива,

тут — це ти,

утверджую себе рукою,

рукою впотужнюй,

відкривай долоню — хай будуть друзі,

здрастуйте, ви!

З руки в руку — щирість,

передай келих,

поділи хліб,

візьми цілушку

і приклади до серця руку…

Рука, що стискає горло,

завжди скоцюрблена —

в гнізді долоні вигріває камінь,

вона ділить землю на схід і захід,

вказівним пальцем визначає північ

і тицяється на південь — вода скляніє.

Все мало, мало,

бо т а м її т у т.

О руко, будь проклята!

Бо ти наділа залізні наперстки і пустила вогонь,

зашморг пустила гуляти по світу

і кинула камінь в простерту долоню.

Трухне колиска, гіркне тісто,

але назустріч встає долоня

і ловить стріли.

О руко-рученько, листочку кленовий,

губами виймаю стрілу

і цілую пучки:

велику, вказівну, середню, підмізинець, мізинчик…

— Здрастуй, руко!

***