Сад каменів

Я розкидаю каміння, а ти збираєш,

Кажеш, що то діаманти в моїй душі.

Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?

Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...

Я ж, ніби дощ, хочу плакати довго-довго...

Сльози у хмари збирались мільйони літ...

Знаєш, як в грудях пече-обпікає холод,

Так, наче серце скував першородний лід?

Певно, що знаєш, бо грієш крізь шкіру промінням,

Плавиться крига без сорому і без одеж...

Грієш, хоч знаєш, що я розкидаю каміння...

Проте, я ніколи не знаю, чи ти збереш...