“Самітне волоконце пропливло”

Самітне волоконце пропливло…

Шпаклюють вікна — стережуть тепло.

Заносять листя в хату на ночівлю,

аби очам затишніше було.

А в листі кругло світять падунці,

і скачуть поруч срібні цвіркунці —

і їх, як жар, в руках пересипають,

бо скоро сніг з заобрійного краю.

І стежка дальня зменшилась удвоє,

протоптана конем до водопою.

Вода поважчала. Не набереш і склянки,

в ній мокнуть хмари, пущені у лет,

і жнуть завзято зігнуті селянки

понад сагою зжовклий очерет.

Панує скрізь непевна певнота,

що буде вічним перелітний птах

і наскрізно продмухана вербиця,

де двом листкам уже не шелеститься.

***