Самосуд

Хаос в кімнаті, хаос в думках.

Страх у долонях і в серці страх.

Тиша навколо, мертва, як я, —

Як моя совість і каяття.

Я жалюгідна? Або недостатня?

А може, усе це разом?

Може, я просто горю в багатті

Своєї нікчемності та відрази.

Нероба, лінива, невдаха, тягар.

Що бачиш, як в дзеркало дивишся?

Твій розум — прокляття твоє чи дар?

Коли ж ти нарешті зміниш все?!

Всі цілі і мрії твої недосяжні.

Може, мало доклала зусиль?

Життя — це суд, а люди — присяжні

І вчинків твоїх, і безділля.

Сказала не те щось? Або оступилась?

— Проблема тут тільки в тобі.

Упала, змирилась з чимось —

То досить, більше не мрій.

То годі себе вже жаліти,

Поглянь-но правді у вічі.

Як в грудях зів'ялі квіти —

І тіло, і дух скалічені.

Надія? - Реальність зламана.

Чи бачиш її? Мовчиш?

Я бачу лиш дно з капканами.

Ступила? Кінцівку відріж.

Минуле, теперішнє... Де ж майбутнє?

Піди-но,спробуй знайти.

Лиш туга й жага відчутні,

Мов невидимих пальців сліди.

Тягар пройдешнього чи зобов'язань?

Візьми найгостріший ніж.

Пам'ятаєш, казала я про капкани?

Тримайся на місці й ріж.

Ріж попри біль та агонію,

Розтинаючи плоть і кістку.

Попри пульсацію в скронях і...

Ріж, доки ніж не трісне.

Виріж всю тугу і розпач,

Рви та шматуй єство.

Хай твій дикий вий і плач

Розіб'є дзеркальне скло.

Хай судді бачать і чують —

Їм вдалося тебе зламати.

Тепер вже ніщо не врятує

Від блаженної самострати.

Хай тішаться, поки в змозі,

Зневажують і клянуть.

Хай серце охопить морозом,

А венами ллється ртуть.

Стікаєш багряними цівками?

Ось тепер кричи й горлай —

Здригайся і бий кінцівками,

Трощи все, лупи та ламай.

Тони у ріці рубіновій,

Захлинайся в своєму звільненні.

Нехай стікає краплинами

Кров тілом твоїм розстріляним.

Заперечуй, приймай і ненавидь,

Злись, якщо вистачить сил.

Огорни своє серце сплавом,

Щоб його ніхто не розбив.

Твій біль — це палаюче горно,

Твої сльози — останні іскри.

Життя твоє біло-чорне,

І це найстрашніша істина.

Чи можна зібрати докупи

Те, що настільки зруйноване?

Чи можуть нарешті бути

І тіло, і дух загартовані?

Чи може цей хаос зникнути?

Та стишити голос осуду?

Що як судді та кат — це ти,

І тіла твого, і розуму?

Що як ти і є та сама 

Причина усіх страждань?

Що кайдАнами руки скувала,

А мовчанням здавила гортань.

До німого безумства вдавшись,

Ти себе розіп'яла на дибі.

Твій біль — неминучий катарсис.

Твоя страта — свідомий вибір.