Сатурн

Коли вона ступила на Сатурн, небо стало тихим, як дихання сплячої дитини.

Кільця світилися м’яко, ніби хтось у небі в’язав з них нитки миру.

Сніг лежав рівно, і навіть вітер не смів торкнутися землі.

З глибин міста піднявся хтось — високий, у плащі, з очима кольору льоду. Він ішов повільно, наче сам час боявся його кроків. Коли вони зустрілися, повітря стало теплішим. Він не питав її імені — він уже знав.

— Ти повернулась, — сказав він.

— Я просто йшла, — відповіла вона.

— І світ замовк, — сказав він.

Вони стояли серед снігу, й навколо зникла війна.

Військові прапори стали білими, мечі — легшими за сніжинку.

Ніхто не пояснював, що сталося. Просто все стихло.

— Знаєш, хто я тобі? — запитала вона.

Він кивнув.

— Ти — спокій, який я чекав усе життя.

І тоді Елевретій зняв із себе плащ і вкрив її плечі.

Земля під ногами засвітилась, як кришталь.

Так народився новий Сатурн — не планета холоду, а планета рівноваги.

Відтоді ті, хто бачать сни про цю планету, — це душі, що пам’ятають, як звучить тиша після війни.