Савур-могила

На циферблаті час ганяє люто стріли,

і сиплеться пісок з пощерблених трибків,

і вороння летить крізь простір прогорілий,

летить на сто сторін, на тисячу віків.

Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки

гарячий порох б’є, торкаючись руки:

не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, —

ворушаться клубком у горлі карлючки…

Роздмухаєш, мов трут, пітьму — ні бризки світла

навшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,

і сам собі стаєш, як щезник, непомітним,

хоч пам’ять і чуття на відстані руки…

І вухо прихилив — вловив холодний подих,

похитувався граб і жабрами ледь-ледь

повітря ворушив, обернений до сходу,

де промінець промкнувсь і захиталась твердь.

Я вгору очі звів — удалині побачив:

схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,

блукаюча вода, вода жовтогаряча,

що полум’ям була пронизана до дна.

І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,

і віддзеркалив шир обличчям золотим,

і світло потекло по жилах замість крові,

витискуючи з них краплини чорноти.

Просвітленим очам глибини відкривались,

мов простір розпустивсь на сто віків назад:

ось предок мій лежить в степу один як палець

і поглядом пасе черідку хмар-ягнят…

Йому — м е н і в траві, де прузлики сюркочуть,

так легко, вільно так і видко наперед,

як з хруском костяним копита степ толочать

і стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет.

Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,

мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:

там він похмільно спить, схрестивши царські крила,

корінням сполуча його із небом граб.

Не осідає ґрунт, росте могила вгору,

жбурляє вихор з піль по пригорщі щодня

не куряву наверх, а пелену прозору,

і трусить порох з крил крикливе вороння.

Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,

і стало видно гень небесну і земну,

бо видко, як ніде, з високої могили

душевну висоту — життєву глибину.

***