Сцена в степу

А найприкріше для мене,

Що свідків тоді, як на зло,

Цієї страшної сцени

У мене в степу не було.

Коли я наїхав на міну

І кінь мій став на диби.

По самі йому коліна

Зчесало обидві ноги.

І дивиться він похмуро,

І каже: ти думаєш, я німий.

Ти відстібаєш кобуру,

Що ж… коли хочеш… Добий!

Тоді був і я потрібний,

Коли я тебе рятував,

Тоді ти в підкови срібні

Дбайливо мене взував.

Ти у віршах тоді славословив,

Ніяк нахвалитись не міг.

А зараз ти хмуриш брови,

Коли я лежу без ніг.

Може, й для мене нежатий

Десь шелестить овес.

Може б, і я хотів мати

Аби хоч який протез.

Не думай, що я не знав,

Куди я ногою ступав.

Я теж ветеран —

Увесь із зашитих ран.

Їв би одну солому,

Пив би не воду — лід.

Якби вернувся додому

Живий… хоча й інвалід.

Грудень, 1944