Секвенція святині

Ти співала для народу,

Дарувала пісні вроду

Про Марію-діву.

І я слухав кожне слово,

Що із вуст твоїх виходить,

Дивувався співу.

О Маріє, мати божа,

Чи краса такая може

Бути на цім світі?

Чи така скорбота звуку

Не дарує тільки муку,

А і щастя миті?

Діво, що передо мною,

Ти говориш слово болю

Про мого месію –

Тож чому я не про небо

І не про благословенне,

А про тебе мрію?

Я би слухав вічність цілу

Ті зітхання в твоїм співі

За парканом раю.

Нащо всі плоди та зорі

В тім святім чарівнім хорі

Як тебе немає?

Нащо райські всі принади,

Де живе безмірна зваба

Божої співиці?

Чи не в тому все спасіння

Та пророків тих прозріння –

Чути молодицю?

А коли це лиш примара,

Що мене випробувала

На жаркім багатті –

Що скажу судді страшному,

Голос чий подібний грому,

В час похвал і страти?

Я сказав би: «Боже милий,

Судде праведний, помилуй,

Як мені ти вчитель,

Не позбав надії чути

Навіть у вогненних путах

Слова сеї діви.

Ти повчав серед народу

Возлюбить людську породу,

Як самого себе;

Я ж любив єдину тільки,

Та без себе та без мірки,

Навіть більше тебе».

І господь би мні дозволив

У смертельнім пекла болю

Чути голос щастя,

Бо він знає своє слово,

Пам’ятає ту домову,

Що подарував нам;

І сидів би вічно в залі

Я між голосів і марів,

Любих і тужливих,

Що мене би чарували

Навіть без райових далей,

Без вагань у мріях.