“Серед зрячих снігів я і сам прозріваю”

Серед зрячих снігів я і сам прозріваю:

розступилися стіни, і світло аж рне,

іскряне, водяне, витікаюче з раю,

обмива не крижин плитку, а мене.

Метушня відійшла, а свідомість, мов рана,

затяглась, що нема ані згадки-рубця:

відійшло все — гай-гай! — аж на обрії тане,

ніби шлях розмотався не з того кінця.

Чи то ж змалився я, віддалився потоком,

відірвавсь від життя, від біжучих подій,

обшерхльований, круглий, як рінь, на всі боки,

і, омитий, лежу у прозорій воді.

І пливуть віддзеркалені плином хмарини,

і відбитки дерев, не схитнувшись, стоять,

і лежить на сумлінні, в його серцевині,

мов жарина, пекучим-пекуча печать.

Бо я викрав життя, не вчинивши крадіжки,

і коханням нарік неспокутливий гріх.

І чоло увінчало не світло, а ріжки,

і роздвоєні ратички грузнуть у сніг.

Лагоминець, ласун, у зажерності хтивій

волю плоті чинив, слугував їй, як міг,

і жилось ніби прямо, та думалось криво,

усолоджував дух на заломах доріг.

Наче прорість зерна, я з двох доль, половинок

випивав і снагу, і життєвість батьків:

кат я, кат я! з обличчям дитини,

і не серце носив, а вагу кулаків.

І вморожені в плоть соловей та калина,

і пухирчики пісні, і жовтий пилок…

Рине світло, і тане крижина,

замість серця у ній іржавіє гвіздок.

***