Середжнив’я

Вже повна жменя шумовиння,

Зерно розпарене горить.

Летить рука над гоном синім

І сіє стиглі кольори.

Пашня у жмені навіжено

Кричить про пору колосінь,

Коли дозрілля і жарінь

Стоять при стеблах цілоденно.

Та суть не в тім, чи є поліття,

Чий буде перший хлібозбір,

Важливо те, що гострий зір

Стинає крутню верховіття.

Бо то ж дзвінкі перепелята.

І хлібний пах на всі боки,

І стріха, і калач, і хата

З моєї сиплються руки.

Та ось по житнищах скажено,

По лінії мого життя,

По щойно спорожнілій жмені

Лихі навальники летять.

У безвіч — б е з л і ч їх, поганців,

З шаблючним вимахом руки.

І став мій люд в «кривому танці»,

Піднявши, мов щити, вінки.

Та до магнітної долоні

Пашниця щільно прилипа,

І посміхаються спросоння

Дівчата млосно на снопах.

Хоч вихори з усіх кінців

Біжать по знаку чародія, —

Лягають зерна у надію,

В мережу власних корінців.

Ляга в майбутнє цар-колосся,

Як у зачаття третій світ,

Як прорість у дозрілий плід,

У серцевину, в безголосся.

Пшениця та в питомі жмені,

З руки у руку — ланцюгом,

Від пратрипільця і до мене,

І, облоскочена кругом,

Врожаєм вибуха шаленим.

***