Серп

Серп виткався на ржавім полі

і впав раптово на снопи;

розтявши лінію недолі,

він поле кров’ю окропив.

Спинився жнець на краю думки,

спроквільно спину розігнув

і різонув навідліг лунко

по стеблах спеку навісну.

Зерно розбризкалося приском

по чорній стриженій щоці;

серп скрапував червоним блиском,

пручаючись у кулаці.

Очима вимірявши шлях,

наклавши серп на небокрай,

жнець біг і біг по колосках,

щоб вкраять сонця коровай.

А спека — назирцем, невпинно,

аж спорскували з язика

пекучі розсипи калинні,

згоряючи на остюках.

***