Серпáнковий смуток

Серпáнковий незбагненний смуток, повипадали зорі,

Кудись далеко, за обрій, де ніч і споконвічна тиша,

Ми дрейфуєм, ми марим і мрієм у невизначенності морі,

І воно нас помалу тихо й ніжно, неупинно колише,

Не приспало б, але й прокидатись також нема бажання,

І у воді, інколи здається, начебто трохи легше дихать,

Де мій розум тверезий, марно свою свідомість шукаю,

Чисті думки вимиває злої системної пропаганди віхоть,

Схаменись, одумайся, тут свої рамки, навколо свої закони!

Та коли чобіт чужий, хоч свої і не краще, стоїть на моєму ґанку,

Зупини свою кров дурну що кипить, наблизься до стану коми,

Затули вуха, проковтни язик, зацікавлені очі сховай за фіранку!

Та тільки серце не кориться, все через силу штовхає кров,

Розриваючи вени, через все тіло дістаючи до самих скронь,

Захлинаючись почуттями, без вирáзностей забутих давніх мов,

В собі ховає, споконвічний, бунтарства незагашений вогонь.