Серпень

Herr, es its Zeit!

Р.М.Рільке

Час, Господи, на самоту й покору.

Все про цей час нагадує: вага

Знекровленого тіла, перше срібло

На скронях та пооране чоло.

І під чолом ті, що колись горіли,

А нині глибше й глибше западають

І пригасають— ті неситі очі…

Бо зір звертається до себе, внутр,

З переситом від людського й земного.

Час, Господи, покори й самоти.

Найперше — це покора. О, навчи

В ночах безсонних, в бичуванні долі,

У дрібничковій помсті днів і діб,

В безсиллю немощів — навчи, навчи покори.

Найпершої чесноти початок.

Ти дарував її надміру гойно

Твоїм численним найгіднішим слугам,—

Подай її найнижчому — тепер.

Час, Господи, покори й самоти.

Смирися, духу гордий і невдячний —

Збунтованого ангела насліддя!

О, кожен день життя жагуче пив

І все шукав — але не те, що треба,

Все пізнавав, але недовідоме,

І все стримів, але незрячим серцем,

І не зважав, що під зухвалим кроком

Розтоптані лишались пелюстки.

Час, Господи, покори й самоти.

О самото, ти, знаю, найтрудніша.

Тебе навчитись тяжче, ніж покори,

Ти вимагаєш скупчених зусиль,

Як іскра, що рождають криця й кремінь,

Як скорч останніх м’язів переможця,

Як крик кінцевий того, що дійшов

Вершини.

Бо якщо покора — мудрість,

То самота — є завжди висота.

Час, Господи!