Серпень Дністер

…і врешті ми спинилися. Ріка

текла внизу, одвічна і невпинна,

а ми, мов на краю материка,

де притча лопушана і люпинна

зросла понад уламки городища,

зніміли, і щільніш замкнулась тиша

над нами, несподівана й тісна,

з ознаками оси і цвіркуна.

Та лиш на мить, бо мова про ріку.

Про вогких берегів колюче лоно,

де так було нам солодко й солоно

спивати воду з каменя й піску.

Корони будяків, цупка жалива

і розпал дня над повнею води

світився нам, і то було як злива —

ця спека, що спадала, мов меди.

Ми увійшли за згодою ріки

і стали плином, де зелені тайни

глибин і дна, шорсткого, як віки,

як одкровення, чисте і негайне,

почутий логос, непогрішний рот

землі, що не загоїть вирви й шрами

(нора? печера? смертодишний дот?),—

усе було за нами й перед нами.

Дитячі співи, крила матерів,

гортанна дума, щедра й достеменна,

й над порохном чужинних упирів —

полотна, сорочки, плащі, знамена.

І ми пливли, тонкі й легкі, мов тінь,

до болю найсолодшого в суглобах,

у цю незмовкну сповідь поколінь,

непроминальну, наче кровообіг…

Немов рука, що вчила і вела

на круг життя, в живі безодні мови,

гінку напругу рідного русла

ріка навік воздала нам, братове…