“Серпневий запах кропу й лободи”

Серпневий запах кропу й лободи

мене будив, як нашатир, від сплячки:

ввіходив в очі смутком синій дим,

калину тлила родова гарячка…

Немовби досі був у забутті,

занурений в повітря непрозоре.

Куди не глянеш — плями золоті,

палю я тільки листя своїм зором.

Від погляду ж вода вихолоня,

чорніють пучки, наче від горіха.

Де лан шумів — наїжилась стерня,

мов списся виткнули із потойбіччя скіфи.

Час розірвався — ланки нестача,

аби зімкнуть з сьогоднішнім минуле.

Хоч біль в ключиці чую від меча,

що вже розповзсь іржею у намулі.

Чуття живі, а пам’яті нема,

так ніби пережив важку недугу…

Назад не озирнешся — там пітьма,

що кришиться від доторків, мов вугіль…

Лиш попіл зостається на землі —

вогонь життя в які всяка глибини?

Не зуздрився і сам, як вже згорів,

в очах лише зостались дві жарини…

На листя гляну — і воно горить,

на воду гляну, а вона ж холоне.

З жариною крижини не стулить —

чорніє попіл мокрий у долонях.

А всюдисущі пахощі ростуть,

просторячи і простір, і свідомість,

а згустки часу жили мені рвуть,

меч визріває, і дзвенить солома.

***