Шахівниця

Поскакали чорні коні степом геть, у забуття,

не залишивши ні сліду на землі свого життя.

Крик даремний рветься з грудей, душа рветься до небес...

Були собі чорні коні, а зостався лиш овес.

Нащо жити у неволі, тихо ждати свою смерть?

Серце краялось від болю, вином сповнене ущерть.

Горить колосся у степу, пасуться коні білі.

Летить молитва до небес: "Ми вільні! Вільні! Вільні..."

Не зачепив вогонь коней, пасуться білі й досі.

І лиш у димі чорнім степ, горить собі колосся...