Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,

І вже менш за все — “Кобзар Тарас“,

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою на довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонга, що синів свяченим ріже,—

У досвітніх загравах — степах

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.