Шевченко

Люблю Отчизну я, 

но странною любовью. 

 М.Лєрмонтов

У мене дивна.

Не прикрюся, коли я знов

Не догодив вам.

І байдуже, чи мій Дантес

Любов ту визнав.

Вітчизна — це не хтось і десь,

Я — теж Вітчизна.

Не раб нікому й не слуга

На побігеньках,

Я ласки не запобігав

І в неї, неньки.

І в серці, непідвладнім злу,

Ношу з собою

Вітчизни славу немалу

І рани болю.

Ношу тягар пекучих правд,

Ганьбу Вітчизни

Не на показ, не на парад

Патріотизму.

За те, що був я в неї син,

Мене карали,

І я любов свою носив

Поза Арали.

Я знав: ся чаша не мине,

Та доля в мене

Жорстока, вибравши мене, —

Благословенна.

Кажу до побратимів я:

– Всього ще буде.

Та чисте збережіть ім’я:

Ми — люди! люди! —

А вам, раби, кажу: — Раби!

Вас мало били.

Люблю Вітчизну я… Якби

Ми всі любили!