Що ви знайшли на небесних купинах?

Хвилею зору небо схитнулось,

східності хмари збігали униз.

Прогуркотіло, мов бочка, минуле,

ти ж при падінні на мить зупинивсь.

Там на горі, де громи дозрівають,

скрапують в небо вишні рясні,

крізь намальовану браму до раю

страдницькі видно обличчя мені…

Колір земний, а з очей б’ють джерельця,

в борознах зморщок запіксь чорнозем,—

мов на монетах, образ зітерся

і очисним пожолобивсь вогнем…

Боже! Чому ж ви — невтішені й досі?

Може, тривають й там муки земні?..

Тільки ж безликі ви вже й безголосі —

ваші страждання я бачу вві сні…

Бачу у дранті зотлілім вас в полі,

устілки виткнулись з рваних чобіт…

— Тату! — гукаю…— Мамо! — Та голос

мій не сягає в заобрійний світ…

Вас упізнав я по згорблених спинах,

стерті ж обличчя, немов мідяки…

Що ж ви знайшли на небесних купинах?

Яблука райські? Гнилі буряки?

Скрапує вишня зрілою кров’ю —

важча щохвилі тіло моє.

Падаю в небо сторч головою —

голос від мене на вік відстає…

***