“Що “я” це “я” — повірити не можу”

Що “я” це “я” — повірити не можу:

Ніяких доказів тому нема.

Чуття, що їх особі на сторожу

Дає природа —

Знищила тюрма.

І я уже давно на тому світі.

А світ, де серце між людей жило,

Лише в слабкій, невиразній приміті

У сни приходить, мов недавнє зло.

О, я з бідою поріднився рано:

Був холод, голод, баланда чужа.

Була війна, що залишила рани —

Та хто ж на них у таборах зважа?

Колись (як вік перевалив за сорок)

Я ледь живий промовив:

— Зрозумій:

Де в жінці друг, а де запеклий ворог —

Того не знає наймудріший змій.

У жінки два, а може, й три обличчя —

Це від лукавого у неї дар,

Коли вона, мов кицька, замурличе,

То знай; на тебе жде страшний удар…

Тепер дивлюсь на все це із-за дроту:

Яке ж безрадісне життя земне!

Воно посіяло оту скорботу,

Що й нині ще допалює мене.

І залишилася одна наука —

Від неї в безмір тягнуться сліди:

Життя — це мука, безперервна мука,

А “я”—не “я”:

Лиш піна від біди.

27.02.1979