“Щось не збагну, чи поле стало меншим”

Щось не збагну, чи поле стало меншим,

чи ліс далекий ближче підступивсь?

Чи я не той! І вже отак не вперше:

ступаю вгору — падаю униз.

Навикле око змін не помічає:

все той же ліс і лінія снігів,

і небо — те ж. Але мотив печалі

на бадилині вимерзлій бринів.

Коловся лід, і тріщина тоненька

мережила повітря крижане,

стискалось серце, наче цвях в обценьках —

і радість тиха обняла мене.

Чи рік додавсь, чи, може, віднялося

тепла від тіла, пильності з очей,

чи холодом волосся налилося

і голову схиляє до плечей.

І що не крок, то — сходинка донизу:

ось-ось заступиш обрій і впадеш

в безодню неба, в безвість вічно сизу,

прорвавши сплети снігових мереж.

І слідкома летітиме відлунок,

і грудка снігу спину дожене,

і глибина, як вічний поцілунок,

вуста, розняті вигуком, замкне.

***