Шила

Ми шила, що випали врешті з торбин,

А зовсім не плоди молодих породіль.

І, проминувши десятки вершин і долин,

В якусь з п’ятниць чи неділь

Натрапили на те, що досі перебувало в імлі.

Те, що й досі ще триває, а, може, вже й ні.

Ми поволі вростаємо в зірку полин,

А поряд проростає нове покоління, і на їх тлі

Ми дрібшаємо. До вовчих ягід чи журавлин.

Цятка цілі перетворюється в серпантин

І хтозна хто на ослі

Цього разу в’їде в Єрусалим?

Замість трону нам перепав ослін,

І борщ нам день пересолив.

Гадаємо, що боремо демонів в собі,

а насправді лиш ловимо бліх!

Ми відправили прибулих послів

Геть ні з чим, хіба з оберемком пустих слів.

В один клік.

І стали готуватись до війни. Старий рабин

Сказав, що буде наше життя як тріщини на склі.

Ніяких на небо драбин!

І ось вже нам вкраяно той шмат землі

Де кістлявими, обгризеними скелетами рибин

Розкидані в пустелі старі кораблі

Нині суша – ось їх глибина глибин

Місце, де блакить перейшла у сіру блідь.

Дредноути, катери,

буксири, човни, триреми –

з іменами святих Георгів та Катерин,

ніяких більше стримин.

Найшла коса на кремінь!

Тут (чи тепер)

їх суть існування перетворена в нікчемність.

Як розміновувач-сапер

Ти вступаєш в кожне завтра. І до щему

Проймає спогад про минулу велич. Обереги-тотеми

Втратили свої властивості, і бетховенські героїчні теми

Давно не звучать в тутешніх домах. Хіба анатеми,

Гнилою отрутою проклять

стікають стінами Єрихону,

І таки обвалять їх самих від себе. Сплять

Гектори та Гедеони.

А що мури без оборонців? Руїни кордонів

Чого вже нема. Осипаються хризантеми

І анемони,

І в запустілих садах Едему

Відбувають довічне ув’язнення душі, в яких пітьма

Полишила сірі плями…

Світ ловив їх, та так і не спіймав,

І блукають привиди-сироти осінніми полями,

Відмолюють гріхи…

Та зовсім не свої, а наші з вами!

І перелік наших хиб

виявляє на них не аби який хист

Чи недбалу пам’ять.