Шипшини кущ

Все висохло, все одмінилось в глину.

Улігся порох літній на стежині.

У камінців посохли корінці,

сухий ручай запікся на щоці.

І тінь руда, мов курявна ганчірка,

волочиться онучею з узгірка.

Все вижухло, аж навіть погляд в’яне…

Колись тут, кажуть, був намет султана.

Його сушив тоді, напевно, нуд,

як і мене, самітного, отут,

де стала швидко потертю трава

і глина заніміла нежива…

Побачив тріщину у себе на долонях —

крізь них вже видно ягоди червоні:

шипшина хижа кіби розпустила —

чиє вона вночі терзала тіло?

І заболіли, защеміли рани,

бо в тім кущі я упізнав султана.

***