Шістнадцять рядків про дощ

Таких крейдяних хмар не бачив я давно:

вони громадно йшли на сплющене вікно.

Чи втрима рами криж, в якому скалки скла

тернинами стирчать, придатні для чола?

Зсувалися шпилі, мінився колір хмар,

розверзнуте нутро вниз вивергало жар.

І попільнястий грім, огромлюючи слух,

хитав колоду бджіл — хитавсь вощаний дух.

І хвиля налягла — аж скособочивсь дім,

і голос я учув безпристрасний: — Ходім!.. —

Я падав чи летів, бо кам’яним вже став,

до хмари всім єством завмерлим приростав;

не відчував, не бачив, не рухавсь — кам’янів

і тільки німоту повчально розумів.

Крізь тріщини раптові просочувався грім,

була то пам’ять крові — я чітко розумів…

***