Щит

Я — не їхній еталон краси й не їхній вирок.

Моє дзеркало не в їхніх очах, воно в мені самій.

Твої «фу» — лише порожні пінки вітру, що не торкаються крові.

Твоя лестощі — маска; твої приниження — спроба керувати моєю валютою самоповаги.

Я кладу поруч зі собою іншу правду:

моя гідність — не на продаж, не на торги, не для вистави.

Ніхто не матиме права маркувати моє значення у їхніх рамках.

Я виводжу з обігу їхні ярлики — ставлю на них штамп: «анулювати».

Нехай їхні компліменти для неї будуть її KPI — це її гра.

Моя метрика — сила дихання, що не просить дозволу.

Я відповідаю не криком, а кордоном: стою в своїй кімнаті,

з замком, що називається «моє право бути живою».

І коли вони знову спробують писати історію за мене —

я відкрию вікно, і їхні слова розвіються, як листя.

Бо я — не їхній вирок. Я — свій початок, свій голос, своя краса.

Щит піднято. І я йду своєю дорогою.