Шиття хрестиком і гладдю

Цей шум колисковий загойдував розум

і сім’ям березовим простір кропив…

Ще дихала пам’ять гранітним морозом,

збігали вапном побілілі стовпи.

Ще дихала хвоя густим нафталіном

та глиці ошурки тяглись до руки;

магнітні малюнки, майбутні відміни

в блакиті лункій малювали гілки.

І погляд відгадував стежку торішню

по рисці в повітрі, по нитці в тканині:

полотна ті ж самі, та хрестики інші, —

гаї конопляні, а люди лляні…

І вишита пташка над хаткою висла —

на гребінь шовковий не сяде ніяк;

чи ниток не стало, чи кров’ю зумисне

на білому вишивсь співаючий мак.

До нього тяглися дівочі долоні,

і тіло солодке текло, мов струмок,

а шум височів на високих колонах

і вовну соснову мотав на клубок…

І в шумові тому, в ростучім клубкові,

спеленуте спало зерно-немовля,

скрипіли берези й колони соснові,

крізь лиця бліді проступала земля.

Вона проступала крізь білі полотна,

крізь очі, і руки, й лляні сорочки,

хрещатим шитвом на полотнах скорботних,

на білому тілі — блакитні струмки.

***