Шлях

Шлях розкиса на голотечі,

мов хоче кроки розчахнуть,

намулом осідає вечір,

і згущується каламуть.

В глевкій грязюці слід зникає —

позаду дощова стіна;

і ти, немов вигнанець з гаю,

все тонеш, не знаходиш дна…

А на обоччі розчепіривсь

у розпачі терновий кущ,

бо світ навколо сірим-сірий…

І став твій погляд невидющ…

Чи, може, очі призвичаїв

до каламуті, пелени,

до падолистої печалі

та до земної глибини…

Аби збагнув сумну оману,

примарність літніх фарб збагнув;

а тіло тоне, поле тане,

свідомість вирина зі сну.

Але в заплющені повіки

стукоче дощик-сіянець…

І не відпустить до скон віку

ноги твоєї путівець.

***