Шлях сумління

Моя душа — це світ з материками,

Де серед гір снується сто доріг.

Любив блукати я по них роками

І душу від сліпих марнот беріг.

Я шанував людське самовладання

І твердив, вірячи, що я — пророк:

Поезія — це чисте споглядання

Загадок неба, таїнства зірок.

Сягав поза сонця духовним оком,

Вивчав говірку світла і пітьми.

Та якось я помітив ненароком:

Мій материк не вільний від тюрми.

Я втратив спокій в самоті й на людях,

Мені боліло в полі і в гаю —

Бо відчував: зробилось мулько в грудях,

А дріт колючий в душу вп’явсь мою.

Я рвав умовностей лискучі шлеї —

Хотів тюрму втопити у вині.

Та марні спроби — не втекти від неї:

Вона не поза мною, а в мені.

Тоді збагнув: ці загорожі й грати,

Що будувались людям на біду,

Зсередини належить зруйнувати —

Для цього, тюрмо, сам тебе пройду.

І я пройшов. Де згорбившись,

де плазом —

Без просвітку, без ласки, без тепла.

З ногами сам до себе в душу влазив —

Вона для мене карцером була.

Гадав, що саме так я спокутую

Той гріх, що, тюрмо, ти у світі є.

І цим для себе спокій підготую:

Сумління заспокоїться моє.

Та де там! Відпусти мене, проклята:

Є в світі гори, води, комиші.

Зненацька з сонця чую голос брата:

За мурами твої товариші…

Моя душа — це світ з материками,

Де серед гір снується сто доріг.

Але мені лишилась під зірками

Лиш та, що кличе на сумний поріг.

23.09.1986, Сибір