Шляхи Данте (Уривок із поеми)

Красна велич руїн, — розімкнулася пам’ять,

увіходимо ми в храм щорічних скорбот,

де тинька обсипається, світяться плями,

чорнота проступає крізь шар позолот.

Непомітно павуття вдихаєш в легені,

чорним ниттям з грудей видихаєш печаль.

Під ногами узявсь мармур мохом зеленим,

і той мох дописав мармурову скрижаль…

«О блаженний, хто йде…» — прочитав я руками.

Далі — пінився мох і губились слова,

що, зливаючись в гуркіт, лунали над нами

під склепінням, де коршак шовки розривав.

Крізь розриви униз натікало блакиті —

і по стегнах збігали співкі ручаї;

були коси твої, наче склом перемиті,

відбивались в них світ й пильні очі — чиї?

Я відчув ваготу на собі того зору,

і плечима стенув, і промовив: —Ходім…

— Що ж, ходім…— обізвавсь хтось незримий.

Угору

подалися мерщій, молодим-молоді.

Були сходи слизькі, наче мощені з криги,

обсипалась тинька і сріблів порошок:

підіймалися ми, аби вичитать з книги

недописаний мохом на брилі рядок.

Так, рука при руці, однокроком, поволі

ми ішли, відчуваючи погляд важкий

на собі. І впікались клейном в наші чола

два гарячі вербові листки.

***