Шляхи, не нами вибрані

О жебрацькі шляхи — на узбіччях солома

золотими скарбами утоптана в твань…

Від’їжджаємо ми — нас вивозять із дому

на далеку Сибір без ридань.

Ну чого ж ви спинилися, верби страпаті,

а ганчір’я чому не махає з тинів?

Хочуть нас перейнять лиш могили хрещаті,

лиш кричать криниці: — Зупині-і-іть!..

Зупиніть переселення душ та народів,

перевезення праху та слів,

переміщення Заходу й Сходу,

переміну обох полюсів!..

Зупиніть катафалків обози!

Розірвіть, розпряміть ободи!..

Кам’яніють невитеклі сльози,

сонце гасне в степу назавжди…

І мелькоче душа, наче шпиця

в заболоченім колесі дня,

і не може ніяк зупиниться:

все когось доганя, доганя…

***