Моя ж Україно...

Що далі, чекати між світом і тінню?

Чий голос шукати, чиє там коріння?

Чи попіл, чи пустка, чи вірна утрата?

Ну в чому ж, скажіть, ця земля винувата?

В глухому мовчанні хитаються зорі,

І світ шелестить на забутому полі.

Гойдається в небі холодна струна,

Над попелом долі зійшов сатана.

Розп'ята в лещатах свобода і воля.

Диктують нам правду, чужя це доля.

Гойдаються пасма на білій березі.

Звук мес не затьмарює думи тверезі.

Гойдається вервиця в руцях попів,

Мов спогад, що світ скоренить не зумів.

Мов рухи Шеврейля, мов віхола жалю.

Ми віримо досі про щастя у раю.

І мертво гойдається гілка кленова,

Над полем із вирвою — ворога мова.

Ридає в гіллі запустілім від жалю

Старий соловейко в колись білім гаю.

І вкотре кайдани бряжчать понад хмари.

Могили грибами ростуть з прапорами.

Забута, зневажена, продана слава...

Моя ж Україно, колись величава...