Що з тобою єднає нас?

Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?

Бо сміятися можна зі світу,

Із природи, із себе, а також з усіх,

Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.

Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,

Навіть після трагічних випадків

Ти рятуєш мене і блідіють сліди

Цих подій, і лишають лиш згадки.

Може, тихі розмови про все й ні про що?

Можна стільки про все говорити,

Викликати й стирати рум’янець зі щок,

І зшивати віршів оксамити.

Може, сумнів? Бо з нього виходять знання,

Бо приносить він дивні питання,

Часом вказує шлях, щоб не йти навмання,

Щоб пізнати зв’язки існування.

Може погляди? Ті, що світоглядом звуть,

Як і ті, що від ока до ока.

В них вкладаємо переконання і суть,

І не чуємось з цим одиноко.

І, я думаю, є ще мовчання. Таке,

Що сильніше за будь-яке слово.

Бо мовчання між нами суцільне й м’яке,

Як подушка. Чи як колискова.

Це мовчання сильніше за тисячу слів,

Більш глибоке, сенсовне й душевне…

І прихована розповідь з безлічі снів,

Що лиш усмішки зрадять, напевно.