Сходження

Слідком за хмарами зарухались і гори,

засіяні пташиними кістьми,

і захитався глибочезний корінь —

твердь схилитнулась і здригнулись ми…

Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо,

і ти раптово втратив опертя,

втичкались пучки в камінь, наче в гриву,

а тіло прагло повного злиття

з масивом цим, що дихав пружно й спечно, —

аж під грудьми вгиналося тепло, —

камінчик падав, падав безкінечно —

відлуння з стромовиння вгору йшло…

Які дрібні були ми — два уламки,

відділені життям скупим від гір, —

мов краєвиди, загнані у рамки,

бо перспективу звужував нам зір.

Хоча нам страх розширював зіниці,

та зір чіплявся вперто за граніт —

згори і знизу дихала криниця,

і захмілілий камінь, наче птиця,

все падав, падав знизу — у зеніт…

А ми з тобою важчі за каміння,

тож надила донизу глибина,

і під кутом прямим гріхопадіння

була до нас історія земна.

Навіщо ж нам ці сходження й вершини,

чого ми прагнем? Вгору що жене?

Якщо земля здригнеться і відкине

уламків два на лоно крем’яне?

Чого чіпляємось і рук не відпускаєм?

Хапаємось очима за вершок.

Під пучками вивітрюється камінь —

порошить очі порох та пісок…

***