Шовки

Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповити

попалені горбки, пощерблене чоло.

І пензель золотий відновлює на плитах

затерті імена і вибите число.

Та падає листок і закрива століття,—

утворений провал їх миттю поглина.

І промінь, наче перст, пронозить верховіття,

і кам’яні карби промацує до дна.

Зусилля твоїх рук чогось на світі варті?

Де камінь родовий, де пращурів віки?

Щоб визначить чіткіш рельєфну смерті карту —

летять із краю в край золочені шовки…

Ось Мовчанівський гай, там — Воронів криничка,

тут — терен, свербивус, там — вибалок, ситняк.

Ледь виступає зміст, як на траві росичка,

крізь сповиття шовків пробивсь кілка гостряк.

Щоб пам’ять закріпить, повторюєш щомиті:

— Життя, життя, життя, життя, життя, життя…—

Але не знаєш ти, що губи вже сповиті:

шумкі шовки летять… летять, летять, летять…

***