“Шовковий смуток надвечірній”

Шовковий смуток надвечірній

повітря синє прорідив,

і простелився дим покірно

уздовж води…

І непомітно, ледь сирітно

трава при річечці росла,

і тиха радість цьоголітня

дзвеніла на струні стебла.

І власна тінь твоя сягниста

згиналась ламко вдалині,

де сіялась роса зерниста

по сизоперій площині.

Слова зливались у мовчання,

відлунки танули, мов сніг,

і радість змішана з печаллю,

ділилась порівну на всіх.

***