“Шпувало море, шум шумелий”

Шпувало море, шум шумелий

розповивавсь у ширину.

І випивали з нас джерела

сипку важку речовину.

У глибину землі й блакиті

час виструмовував із нас.

Кров залишалася на ситах,

що закипала вже не раз.

А ми, мов рінь, на жорнах терті,

поволі меншали щодня, —

на власний вік, на зріст зіперті,

на стяту велич, як стерня…

Коса гребінчаста чесала

і нам волоссячко лляне,

і ми від доторків металу

щось чули в тілі крижане.

Так, ніби зменшилося крові,

що старшою була за нас,

і почорнілий ґнотик слова

в допалених губах погас.

І тінь окапинами всякла

в мулький під п’ятами пісок,

і нам самих собі забракло:

подовшав берег — зменшивсь крок.

А понад нами й попід нами

ходили тіні-двійники,

а по піску тяглися плями,

прозтерті в порох ріняки…

***