“Шум вітру згасав то спалахував зримо”

Шум вітру згасав… то спалахував зримо,

то ніби зазубрини лісу рівняв,

то наче чіплявся повісмами диму

за вістря ялини і стовбур хитав…

Я в паузах подмухів чув своє серце

і думав про ритми небесні й земні:

пульсують під снігом самітні джерельця,

бо сила життєва завжди в глибині.

Та й смертна потуга завжди в серцевині —

вона в нас присутня з початків життя…

Хитається стовбур — тріщить деревина,

сухенькі галузки донизу летять…

А там із безодні небесної зірка

шле імпульси світла тонким-претонкі,

і в шибці повітря буравиться дірка;

сигнали ідуть, та не знати які.

Не знати, кому засторога, для кого;

та латочка кругла на грудях димить,

побита джерельцями всюди дорога,

і вітер в пропаленій дірці свистить…

І стукає кров тупо кульками в скроні…

Я ж в паузах слухаю тишу сумну:

крізь мене йдуть токи високі з бездоння,

то час протіка з висоти в глибину.

***