Сіль

Голос розложистий котиться колесом синім,

та й понад гніздами — там до яєчок жарини

скоро проклюнуться димом крилатим,

щоб висоту степову визначати.

Хрускають ратиці, в’їдлива муха дзизькоче,

понад травою їдуть роз’яснені очі:

степу сувій змістом своїм розгорнувся:

довго життя мандрівниче читається в русі…

Воля чумача, мов степ, запахуща,

світ без означень, душа — невмируща,

люлька-смоктулька, чорнок-казанок,

кругле барильце,

неба ковток…

— Воли мої вольовії колись були польовії…

Гей! Воло-вольо-во…

Моя світла голово! —

І коло ошукає простір, але не долю.

Спить, наче вуж, батіжок на полудрабку,

гуде на вітрі виварена у дьогті сорочка,

та про запас маємо білішу — на… на вічну вічність.

І думку високу про небо та душу…

По похилій землі скочуватись донизу, до долі,

до солі, до солиночки, до соло-ни-ночки…

Солона розлука, хоч воля солодка.

А шлях — то наука, де безліч уроків.

Життя на всі боки широким широке,

і що не травинка, то доля-ділинка:

вовчуг, вернисонце, щадун, натягач,

воловий язик, волокінник, чорнобиль,

вороняче око, воронячий кряч,

чебер, нечуйвітер, ранник, росоплач,

німиця, полин і жалоба…

Травоньки, трави мої воскресальні,

обзеленили і обід дзеркальний

і, крізь свитину пробившись за ніч,

ви зазирнули в колодязі віч

Йванами, Грицями та Калістратами

травоземляними, корінцюватими…

Нахилиталися, нашелестіли…

І відступилися, відлопотіли…

Пам’ять, залатана травами білими,

знов розповзлась, аби геть безіменна

переснувалась крізь очі зелені…

Тільки хитаються роги золочені,

золотом в ярмах занози горять,

шлях споришевий, життя — нетолочене,

літепла повінь — сама благодать.

Шапкою можна наміряти грошей,

стрічку червону до смушку пришить,

земле медяна моя прехорошая,

нащо ж тебе, солоденну, солить?

Може, солодким було раювання:

злиплися губи, липучий язик,

і замість мови — медвяним мовчанням

рот вщертувався, неначе стільник?

Солі до хліба, до сала, до рани…

Солі! До слова, до голосу, сліз…

Солі! В ріллю смоляну та рахманну…

Солі! У глину, в лампачний заміс!

Щоб виступала на спині, долонях,

щоб роз’їдала і щоки й вуста,

щоб затікало повітря солоне

в горло, в легені, і кров щоб густа

білою стала… як біль-білота…

— Ку-ку-рі-ку! —

Горе незриме, муки солоні…

Сіль їде з Криму, кістя із Дону,

суне назустріч солоний пісок,

вужчає в півня сухий голосок,

і не співає, викрикує «Ку!»,

мов виринає на хвилях піску…

Шквиря завійна, мря, завірюха

запорошили і очі, і вуха;

дзвони десь дзвонять, постріл луна,

сиплеться сіль — білина, пелена…

Села засолені аж по дзвіниці —

білими стали солоні зіниці,

і замість губ вже біліє рубець,

а наоколи світ-солонець.

Не висловити, ані розгледіти,

ані всмакувати…

Жодного дерева, жодної хати…

Тільки ходить ногаєць ізверху

і забиває сухе будячиння

хрестів цвяхкою нагайкою.

Все засипане сіллю. Лиш де-не-де з вершечка могили

повитикалися роги: позолота обсипалась, гострота

затупилася, лише пучечки соломи на них начоплені:

котяться білі пагорби назустріч вітрові

та солом’яним стрілам,

бо чути скрипучі колеса, хрускотливі ратиці

і широке рукавчасте: «Ге-е-ей!»

Та таке широке! Що клишоногий ногаєць

многорукий помах засудомлює у повітрі і щілястим

поглядом підкошує простір.

І раптом: «Фуррр…» Прямо з-під ноги летючий

шестикрилий півень,

розквітаючим полум’ям, жоржиновим пір’ям

поглиблює далеч: — Ку-ку-рі-ку! —

І згинуло все; запались у землю високі

могильні замети,

випрявсь дим з димарів, зазеленіли раїни,

дзьобнули журавлі води із криничок, розпушили

пір’я солом’яні стріхи,

струсивши рештки непотребу,

захлюпотіли вікна, рипнули двері,

і розгорнувся шлях простойдучий.

Спасенні ласкою, достойні покликання,

у полотняних сорочках, сумирні, волоокі,

виходять благовісники весняні,

що знають поіменно усі кринички, переярки та балки,

що світ привласнили лише у слові «шлях»,

заприязнилися з травинкою найменшою,

ввібрали в очі найдрібнішу порошинку і комашку

і уодностайнили себе з біжу-росто-летючим

земляним, небесним, роздарувавши себе на всю

довжінь життя:

— Куріпко, здрастуй, добридень, джерелянко! —

А жайвора можна підтримати голосом:

— Ходить пуга по лугу, гнеться

тур-віл-у-дугу!

Ходить пуга у гаю,

кличе доленьку свою! —

І круглядно, розложисто, догідно,

що тільки й колесо нагадує про час:

лискучий обід вже аж горить,

іржі немає… Збільшився отвір у матиці,

і вісь стончилася… проте життя попереду…

— Ку-ку-рі-ку! —

Спів вертає у півняче горло

і не вміщається, бо завеликим став:

тому і тичеться, і шиється у кожну шпарку,

у заглибинку,

у кожне вухо, щоб нагадать про час…

***