Сіль (З циклу «Відлуння війни»)

(З циклу «Відлуння війни»)

Повноголоса, наче води,

колись була, кохана, й ти;

в очах світивсь широкий подив,

вуста не знали гіркоти.

Що ж сталось — звідки стільки солі

на віях і на язиці?

Роз’їдений уже і голос,

і замість хліба — сіль в руці.

Хто нам розважив дні і ночі:

це уломив, те — доточив?

Хто сіллю вщертував нам очі

і зір крізь неї заломив?

У промені вузькому видно

і білий попіл, і пітьму,

у кринці — жар, у скрині — злидні,

людей, що тонуть у диму…

Повітря цвяхами прошите,

в одвірках кулі, як сучки…

Ми ж — пересіюєм на сито

полову ячну й лушпайки.

Для когось смерть — для нас обіди:

вже стогне дерево криве,

і пахне коливом в сусідів,

і голосіння вуха рве.

У голосі вузькому чути

оскарження, клятьбу, «амінь»,

заліза скрегіт, стукіт лютий

і крик прийдешніх поколінь.

Язик шукає дрібку солі,

і лиже, лиже прісне скло,

сіль на обличчях, сіль — навколо…

Ой скільки в нас її було.

Але ж і є… І на долонях,

і на вустах, на лицях — сіль…

Гукну: — Любове! — І солона

луна вертає звідусіль.

***