Сіль землі

Весело-зорна, світляна, осонна,

то літеплом, то мукою огорне,

джерельнострумна, впадисто-висока,

земличенько, на роговиці ока

ти порошиною невмітною лежиш

така легка, кульбабна — хоч не диш…

Навіть крізь дрібку заломився світ

і видно те, що над тобою й під…

Ось плоть моя суглинисто-земна

вгрібається лопатками до дна,

до кременя, до мовчазного лона, —

чим глибший корінь, тим стрімкіша крона…

А щедре небо покликом верховним

видовжує і помисли, і звук,

а очі шлях шукають для сполук,

для зав’язі — небесного й земного…

І чуєш поклик, хоч довкіл нікого…

І чуєш погляд теплий на собі,

і йдеш, як в промені — що ні ступнути вбік,

ні зупинитись, ані озирнутись,

бо з теплого він стане миттю лютим.

І порошина збільшиться встократ,

коли душа обернеться назад…

Та озирнувся — осторонь ступив,

бо слідкома йшли сонячні стовпи…

Хотів був перестоять на узбоччі,

та вітер солі кинув межі очі…

Пекучим болем застелився світ,

і став нестерпним порошини гніт,

бо важчала і ширшала щомиті,

та лопалися всі єднальні ниті,

і розпікалась голосу струна:

—О, як пече нестерпно сіль земна!

***