Симфонія #1

Така дурість:

Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя

Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска

Біля загадкового гроту

На лимонових берегах усмішки.

А в ній –

Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.

Ні-ні,

Я бачив їх пізніше, набагато пізніше

Тих, що подібно твоїм вустам

Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю

І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,

І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.

Те ж саме з очима.

Це очі з казкових старих ілюстрацій.

Поглянь же!

Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,

Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,

Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,

Оділи маски, витатуювали на шкірі,

Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.

Я тільки знаю, що довіряю їм,

Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.

Але ці очі!

Це густе чорне волосся, брови,

Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,

І тобі стає млосно лиш від однієї думки,

Що вона не твоя.

Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань

Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.

Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.

Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці

Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022