Симфонія №2

Ніхто і ніколи не зможе поєднати схлипи миттєвостей,

Що цоркотять в минуле віддаляючись глухим відлунням історії

Чіпляючись за чорну стрічку забуття

І випружинюють з його пустоти словами на денне світло.

Це провалля немає краю до якого

Ти зміг би підступитися і злякавшись втекти.

Це уява домальовує його межі і міряє його протяжність

Довгим і затухаючим зойком падіння

Наважившись на яке в наступну мить

Уподібнишся до стріли Зенона, що летить

По невизначеній траєкторії у непевну вічність.

Тільки я далекий від цієї філософії

Допоки граюся в чуттєві ідіоми з твоїм тілом;

Вириваючи сторінки твого погляду,

Торкаючись міцних, стиглих стегон,

Що видаються прохолодними окружностями мармурових колон храму

І повторюють форму моїх долонь.

Пальці переплітаються в замок ніжності,

Лоскіт хтивого мерехтіння тонкостанної жаги

Струменить до грудей і я чую, як заледве не схлипує наступна мить

Розпадаючись на лускавки щастя,

Що падає і відпружинює з пустоти являючись боязким мовчанням,

В заледенілім кристалі здавленого крику.

Я згадую твої поцілунки, як заварний крем щойно приготовлених тобою еклерів.

Присмак радості, мить щастя і її втеча

У безлике провалля де я ще тримаю долоню свою на твоїх стегнах,

І вириваючи сторінки твоїх поглядів,

Ляскаю по збентеженій плоті переповненої схлипами невловимої вічності.

24.07.2022