Симфонія №3

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.

Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,

А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.

Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах

За якими подзенькував старий сервіз;

Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,

Схожий на трикутний формений капелюх…

Я все ще чув їхні голоси.

І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня

Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.

На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка

Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;

Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.

І тоді я почув відсторонений голос художника:

— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.

І вони перегукувались —

Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.

Жахливе відлуння.

І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.

Хоча...

Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...

…а тоді залунала музика.

Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку

Збентежених струн її фортепіано.

Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".

— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.

А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.

Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу

І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.

Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.

Але ти пишеш,

Пишеш відверто і ніжно,

Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.

І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,

Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?

Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,

Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро

Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць

Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.

Це горланить хтось із вікна:

"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"

Це кричить персонаж якого я туди поселив.

Йому залишилось недовго.

Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.

"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.

Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.

Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.

Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,

Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,

Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому

І оте розстроєне фортепіано,

І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.

А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022