Симфонія №5

Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли

Могла б залишити серце своє легким

Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —

Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи

З переломаними костями.

Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".

Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя

Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.

Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —

Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей

І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою

Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню

Для терпкого вина пророцтва власного падіння.

Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.

— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.

І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,

Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.

Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.

А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює

Вилитими фігурками над головою, фігляр.

Той віск шкварчить на воді.

Пуста кришталева ваза.

Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.

А твоя собака беззуба.

Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!

Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.

Візьми усе що хочеш і будь щасливим.

Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,

Випліснутого з келиху літа — ніжок,

Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.

— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,

Туди, де сходяться усі дороги, —

В наш заповітний Рим, — каже вона.

Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.

І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,

Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",

Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».

Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,

Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.

І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.

І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,

Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло

І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022