Симфонія №9

Чернетка, — це і є предмет мистецтва, майстерня духу, справжній артефакт споглядання, хірургія на сторінках.

Найкраще почуваєш себе не в нових черевиках і костюмі, а в домашньому дранті до якого привик і що вільно звисає на тобі й добряче тобою пропахло.

Поезія наситилась. Вона відбулась.

Тепер діло за тими, хто підтягується до неї. А тому чернетка – повноводна поезія,

спроба створити дім біля ріки Мистецтва в якому усі матимуть свої чернетки.

Гніт свічки починає кіптявити. Атмосфера утаємниченого поступу.

Наче покривати собою розпанахане лоно вірша. Лізти у його недовершену конструкцію, спотикатись. Бачити недоказане і...

Слухайте, яка вона чарівна! Прекрасна.

Я зустрічав її у снах. Канон краси. Радість спостерігача. Хоча насправді вона прикра.

Ці перші несміливі рими. Це солодкий бешкет прокрадатись в чернетки чиїхось роздумів,

пробігати очима вздовж недосконалих рядків,

вимовляти юне намагання висловити себе чужими, вживаними до неможливості

і збитими вкрай словами простенької доморощеної філософії:

«Ти не відчув мене чомусь, я бачу,

Але це зовсім не твоя вина.

Не відпускають те, чого не мають,

І не тримають тих, кого нема.»...

І це не насмішка. Слова вихоплені з тайника чужої душі мертві, коли ніхто не бачить їх чернетки, вони

Не мають землі, не знають тепла, не ростуть.

Він каже, що любов вимагає возз'єднання піднесених із тими хто підноситься у тваринній похоті.

Щось подібне читатимеш в Авіценни.

То ж тотальна поетизація нічого не змінить. Але записник, чорнові записи, ідеї...

Здається ми готові для того, щоб коронувати, піднести на трон милу простоту,

не зрілу, але щиру в оточенні досвідчених, але спраглих.

Це і буде кінцем поезії й початком поезії чернеток.

Тільки прислухайтеся до цієї блаженної симфонії.

Скільки тут музики, любощів та історії!

02.08.2022