Симфонія дощу

Дощ по землі неспішно крокував,

Спадаючи на листя у діброві,

І з кожним кроком душу відкривав,

Занурював в полотнища спокою.

Він грав на ній, немов на струнах тихих,

Пробуджував і радість, і печаль,

У далечінь відводив хитре лихо,

І створював з душі святий грааль.

І кожна крапля, ніби слово Боже,

Вела мене у сяйво дивних снів,

Де серце раптом вільним стати зможе,

Забувши тягарі земних страхів.

Він шепотів про вічність і про миті,

Про зламані надії й світлий шлях,

Його обійми — ніжні та неситі —

Змивали біль, спустошення і крах.

І в тишині, де дощ співав невпинно,

Я чув, як світ оновлює себе,

І все земне зливалось воєдино,

Неначе знов наповнивши тебе.

Він зупиняв у серці час тривожний,

Даруючи безсмертя щиру мить,

І навіть день, похмурий та порожній,

В обіймах злив почав знов майоріть.

Душа, напоєна його симфонією,

Знаходила у світі власний храм,

І навіть темінь втратила гармонію,

Коли він знов приносив світлий стан.

І я стояв, розчинений у зливі,

Відкривши серце вічності, красі,

І кожен подих був таким щасливим,

Немов народжувався знов у цій росі.