Сини

Зривається голос на поклик:—О небо!

Бездонність твоя вже очей не гнітить,

і аркуш паперу кружляє, як лебідь,

і рідиться зором недвижна блакить.

Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно?

О небо! О руки! О справи земні!

Лиш видивиш очі — і зір помрячений

нагледить пітьму у твоїй глибині…

У матері зранку опущені очі,

немов завинила, що стільки трудів.

Хіба що до стелі зірве серед ночі,

наснивши ізнову живими синів.

І гляне у вікна, а зірок — як маку!

І холодом дише небесна пітьма;

і що ті сузір’я, дрібні зодіаки,

якщо ж їх і справді отам вже нема!

І пучками хрест щомерщій наснувала,

щоб стелю очима до світку тримать,

в них світлість блакитна слізьми натікала,

аби глибину неземну приховать.

І чує до ранку ходу їх по хаті…

І бачить крізь стелю, крізь дах і літа,

як троє синів у блакить лійкувату

у вихорі кружнім летить-відліта…

***