Сирітський (історія з мого життя)

Пролітають за вікном дерева,

І гіллям махають: "Прощавай".

А листочки з них, мов грива лева,

Створюють вогненний водограй.

Поїзд мчиться далі. В листопаді

Тоне залізнична колія.

Люди всі в вагоні цьому раді.

Лиш один чомусь сумую я.

І думки - то в віршах, то у прозі -

Падають на клітчастий папір,

Наче листя. На моїй дорозі

Листя покриває сотні дір.

Ті дірки - то рани від ударів.

Ними понівечило життя

Мою душу. Все, чим палко марив,

В тих дірках пірнає в небуття.

Я сиджу, все втупившись в віконце.

Тихо шелестить в руках блокнот.

Тільки-но зайшло за обрій сонце -

Мій останній радісний оплот.

Сутінки накрили все навколо.

Люди всі поснули на місцях.

Я не сплю... Замкнувши денне коло,

Все одно тону в сумних думках.

Поряд раптом голос тихий чую:

"Можна, я присяду біля Вас?

Сподіваюсь, я не потурбую

Вас у цей вечірній тихий час?"

"Потурбуєш, дуже потурбуєш!", -

У протест моя пішла душа.

"Я тут сам побути хочу, чуєш?".

Щоб рішуче дати відкоша,

Рвучко відриваюсь від блокнота.

Враз сумні стрічаю оченята.

І зриває з вуст питання: "Хто ти?"

Погляд зовсім юного хлоп'яти.

В тому погляді читаю свої болі.

Він дорослий, та не по роках.

В ньому розчинилось мимоволі

Все, що тільки-но витало у думках.

"Хто ти?" - я повторюю питання.

"Де твої батьки, мале хлоп'я?".

"Їх нема. У віці раннім-раннім

Залишився сам на світі я." -

Відповів. І хочеться ридати.

Враз збагнув: а я - невдячний син!

Є у мене вдома батько й мати,

А ось він на світі сам-один!

"Ти тут скиглиш щось про свої ями?

Та твоя дорога ще гладенька!

Яма - це коли немає мами,

І нема кому сказати: "Ненько"...

Каюсь перед Богом всередині.

Молюсь: "Ти прости за нарікання",

І кажу: "Сідай, сідай, дитино!

Ти, мабуть, не їв іще від рання?"

"Ні, я їв, у мене все в порядку.

В мене є турботлива бабуся.

Забрала мене до себе в хатку,

Як померли тато і матуся".

"Чим приглянувся тобі я, юний друже?

Чом саме до мене ти підсів?".

"Ви на мого тата схожі дуже..." -

Хлопчик мені тихо відповів.

Знову ледве стримую ридання,

Всі слова втрачають зміст в цю мить.

Лиш зроста в душі палке бажання

Добре щось дитині цій зробить.

"А коли у тебе іменини?

Що б на них отримати хотів

Ти найбільше?" Майже без запину

Каже: "Я охочий до ножів..."

"Буде тобі ніж, моє малятко!

Кращий від усіх твоїх ножів.

Жаль, що не замінить тобі татка

Ця дрібниця, як я б не хотів..."

У розмові сплила ще година.

Станція. А ось і мій перон.

"Душу ти змінив мою, хлопчино...

Зустріч ця - немов від Бога сон...

Прощавай. Свою я обіцянку

Не забуду. І на іменини

Ти чекай пакунка спозаранку.

А іще... Знай, Бог тебе не кине!

Я буду молитися за тебе,

Тому, Хто є Батьком всіх сиріт.

Вірю: приведе тебе у небо

Він до райських золотих воріт."

Поїзд швидко в темряві зникає,

На пероні я зоставсь один.

"Не один!" - враз у душі лунає.

Знаю. То промовив Божий Син.

Не один! Я, як і той хлопчина,

У Його очах - не сирота.

А улюблена і бажана дитина

Завдяки святій крові Христа.

Прийде час - і він це зрозуміє.

І прийде до Вічного Отця.

Бог любов у першу чергу сіє

У самотні стомлені серця.

Друже, якщо ти через дрібниці

Марно нарікаєш на життя,

Прошу: сфокусуй свої зіниці

На людській біді. І каяття,

Те, яке прийде тобі від Бога,

Серцем ти прийми, а не вгашай.

Й стане враз світлішою дорога,

Що веде тебе в небесний край.